Голодомор в Україні як геноцид української політичної нації

За всю історію своєї боротьби за незалежність та формування суверенної держави, Україна зазнавала чимало гніту (політичного, культурного, соціального, релігійного тощо). Впродовж багатьох століть український народ відчував пригноблення від різних країн-сусідів (і не тільки), що супроводжувалося рабством, дискримінацією, позбавленням волі, вбивствами і т.д. Однак, найбільш трагічною подією для нашої держави став геноцид українського народу, який в історії отримав назву – голодомор.

Історичні факти свідчать про те, що це був штучний голод, спрямований на знищення тих, хто не підкорявся тогочасному політичному режиму і намагався чинити опір репресивній машині  радянської влади [1].

Наприкінці 1920 року відбулося повалення влади Української Народної Республіки та створено у 1922 році Союз Радянських Соціалістичних Республік. З того часу  більшовицька диктаторська машина почала на території України провадити активну воєнну політику, метою якої було унеможливлення відновлення незалежної української держави. Всі заходи новоствореного «союзу» були спрямовані на встановлення комуністичного ладу без ймовірної політичної, культурної чи військової опозиції тощо. Тотальний апарат управління забороняв діяльність будь-яких партій чи рухів, які прагнули відновити українську самостійність.

Під впливом світової економічної кризи, яка в історії отримала назву «Велика депресія», Й.Сталін, який очолив радянську  владу у 1922 році, заявляє про провадження політики масової індустріалізації країни. Вона почалася наприкінці 1927 року і фактично була спрямована на тотальний контроль будь-яких підприємств та їхнє подальше одержавлення. Важливим елементом сталінської політики була колективізація – примусова політика створення колективних господарств та державних сільсько-господарських підприємств [2]. У зв’язку із цим, Й.Сталін разом із своїми поплічниками розпочали процес насильницької колективізації сільського господарства, незаконної конфіскації майна. Все це супроводжувалося репресіями та  фізичним знищенням тих, хто не погоджувався із політикою уряду, зокрема, українців.

Від створених колгоспів забирали маже весь урожай. Така політика вкрай негативно впливала на життєздатність сільського населення України, що впродовж 1928-1929 рр. спричинило голод, який призвів до масових повстань і виступів проти радянської влади і за самостійну Україну. Враховуючи потугу пропагандистської машини Радянського Союзу, ця інформація не набувала широкого розголосу, навіть навпаки, замовчувалася. А воєнна структура тотального апарату якнайшвидше намагалася придушити антирадянські повстання.

Історичні факти свідчать, що наприкінці 20-х на початку 30-х рр. ХХ століття каральна система СРСР (НКВС) заарештувала та піддала репресіям багатьох діячів української науки, культури та церкви. Їх було звинувачено у підпільній діяльності в антирадянських організаціях. Мова йде, зокрема, про представників Української військової організації, Спілки визволення України, яка була вигадана для фабрикації справ проти української інтелігенції, Спілки української молоді та Українського національного центру тощо. Більшість із них було розстріляно, деяких відправлено у заслання [3]. Цілком зрозуміло, що репресії були спрямовані на знищення свідомої частини українців, які не хотіли піддаватися загарбницькій політиці радянської влади, в  рамках централізованої політики геноциду української нації.

Розуміючи всю напруженість ситуації, сталінська репресивна машина вдалася до більш жорстоких дій, аби цілком запровадити індустріалізацію та колективізацію в суспільстві і запобігти революційним заколотам, які назрівали в українському середовищі. Вона обрала кроваві методи боротьби із повстанцями, називаючи їх ворогами народу – конфіскація майна, будь-яких харчів, розстріл або ув’язнення в разі непокори.  Це призвело до небачених наслідків. На початку 30-х років ХХ ст. на території України розпочався масовий селянський рух опору, який мав політичний український, антирадянський характер [4]. Політика цілеспрямованого відбирання будь-якого урожаю від населення стала початком створення умов для штучного винищення частини української нації. Голодомор був штучним геноцидом і спрямований на: по-перше, припинення селянського повстання проти колективізації майна та конфіскації зерна і харчів; по-друге, на знищення української свідомої інтелігенції та інтелектуалів. В результаті, за підрахунками істориків, загинуло від 3 до 6 млн. українців[5].

Й.Сталін і все керівництво СРСР ставило за метузнищити будь-які романтичні настрої в українського народу щодо незалежності і самостійності України. Саме тому здійснювалася жорстка репресивна політика, яка призвела  до смертей значної частини українців. Суть голодомору як геноциду полягає в тому, що він має логічну послідовність і яскравий взаємозв’язок причин та результатів: передумовами його стали масові протести українців проти політики колективізації та репресій сталінського режиму наприкінці 20-х на поч. 30-х років ХХ ст.; наслідками стала смерть мільйонів українців, і не лише через штучний голод, але й внаслідок масових розстрілів культурної, наукової, церковної та технічної інтелігенції, інтелектуалів. Це ніщо інше як продуманий більшовиками геноцид саме українського народу.

У цьому контексті слід загадати представників т.зв. «Розстріляного відродження». Вони писали про незалежну Україну, прагнули до Європи, критикували СРСР та його владу. Мало хто з істориків пов’язує цю подію із голодомором, однак, вони мають безпосередній взаємозв’язок із геноцидом, адже здійснювалися сталінською владою в один і той же період тільки різними методами, але з однаковою метою – знищити українську ідею, дух і всіх українців, які їх відтворюють [6]. За деякими підрахунками, кількість розстріляної інтелігенції та інтелектуалів сягала 30 тисяч осіб. Саме спільна боротьба селян і освічених українських діячів проти більшовицького терору, насильницької суцільної колективізації призвела до розлюченості радянського керівництва, яке спрямувало всі потуги на ліквідацію непідкореної української нації.

Штучний голод як геноцид, на мій погляд, був спрямований не стільки на примус селян до праці, скільки на придушення всього «українського» в населенні. Явище «геноциду» було вигідне тогочасному керівництву СРСР. Сталінська машина вбачала в «українському русі» потенційного ворога соціал-комунізму і намагалася його позбутися різними способами. Голодомор мав місце не тільки на території України, але й на інших землях, де українці компактно проживали (зокрема, на Кубані, Східній Слобожанщині, Поволжжі, Північному Казахстані). Це, у свою чергу, ще раз підтверджує те, що голодомор 1932-1933 рр. був насправді геноцидом саме української політичної нації, який охопив не лише 32-33 рр. ХХ ст., але й 1928 р., коли, власне, почалася активна політика колективізації, і коли селяни та інтелігенція масово почали виступати проти дій диктаторського режиму.

Більшовицька влада вела добре продуману політику щодо знищення українського духу, який відтворювався літературними діячами, науковцями та й простими селянами, які до того часу зберігали українські традиції, вірили в Бога і сповідували християнські цінності. Однак, такий розклад ситуації був зовсім протилежний задумам Й.Сталіна, який прагнув  перетворити Україну в перлину Радянського Союзу. Звісно, без українофілів і тих, хто постійно боротиметься за її незалежність. Саме тому політика геноциду української нації, яка постійно демонструвала ознаки життя, була вкрай необхідна генералісимусу, щоб побудувати комуністичну державу. А якщо на цьому шляху були проблеми, спровоковані людиною, то існував єдиний вихід із ситуації: «…немає людини, немає проблеми».

[1] Василенко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду [Електронний ресурс] / В. Василенко // Український інститут національної пам'яті. – 2009. – Режим доступу до ресурсу: www.ex.ua/78297776.

[2] Кравченко П. М. Індустріальне будівництво в Україні (друга половина 20-х — 30-ті рр. ХХ століття): дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Кравченко П. М. – Київ, 1997.

[3] Литвин Н. М. Політичні репресії проти наукової інтелігенції в радянській Україні в 1920 — 1930-х роках (ідеологічні аспекти проблеми) [Електронний ресурс] / Н. М. Литвин // КНУ ім. Т.Шевченка. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64r_81/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&Z21ID=&Image_file_name=DOC/2006/06lnmiap.zip&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1.

[4] Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Збірник матеріалів і документів (№128) [Електронний ресурс] // Державна архівна служба України – Режим доступу до ресурсу: www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/Fam-kolekt-1931.php.

[5] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів [Електронний ресурс] // Державна архівна служба України – Режим доступу до ресурсу: www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/Fam-Pyrig-1933.php#nom-248.

[6] Розстріляне відродження [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: disted.edu.vn.ua/media/video/ukr_lit_11_kol/rozstr_vid.html.