Новелета про безхатченка і піцу
Осінню минулого року (2015) ми з товаришем-фотографом Олександром Геннадійовичем вирішили реалізувати один благодійний проект. Його метою було пропагування безкорисливої доброчинності. Ми узгодили формат експерименту: купуємо їжу і пригощаємо першого зустрічного безхатченка. Наче нічого складного і надто затратного. Нагодувати всіх поки були не в силі, тому на той час могли розщедритися тільки на 1-3 особи.
Пішли в піцерію, купили їх основну їжу — піцу, і рушили в пригоду.
На диво і певний дисонанс, ми довго не могли знайти безпритульних людей. Думали, що не доведеться шукати, оскільки кожного дня перед тим бачили їх чи не у кожному другому кварталі міста. Година пошуку, тим не менш, дала свої результати. Зустріли ми дідуся на вул.О.Кобилянської. То був/є старий чолов'яга, із сивою бородою і очевидними ознаками безхатченка. Один.
Він сидів на розі Вірменська та Кобилянська стріт (трохи англіцизму). Близько 5 хвилин ми з Олександром ще вагалися чи справді це «той, що не має хати». Ознаки були, але пересвідчитись вартувало. Як виявилося, він дійсно був таким.
Піца вже майже охолола, тож ми вирішили не гаяти часу. Оскільки експеримент був анонімний, то за 100 метрів від дідуся ми з Олександром розійшлися і він, як фотограф, мав виконувати роль надокучливого комара, себто «папараці». Забігаючи наперед, він з цим справився.
Я підійшов до дідуся, присів біля нього… та й мовив:
— «Добридень. Ви, мабуть, голодні і хочете їсти. Я вирішив вас пригостити. Тримайте». На що дід мені відповів:
— «Та нє, ви тримайте це собі. Я зараз не голодний»
(Я) — «Візьміть, це я спеціально вам купив. Не собі. Якщо зараз не хочете, то пізніше з'їсте».
Дід подивився на мене, посміхнувся:
— «Добре, дякую».
(Я) Встаючи - «Бувайте здорові».
Дід попрощався, махнувши рукою.
Олександр показав мені пальцем (не середнім), що все гаразд, картина зафіксована на фотоапараті.
Йдучи до товариша, я озирався, сподіваючись пересвідчитись, що дід їсть піцу. Але він так цього і не зробив. Навпаки, закрив тару, встав зі сходинки і кудись пішов. Ми з Олександром були трохи здивовані, адже думали, що ситуація розвинеться по-інакшому. Наприклад, дід з'їсть піцу на місці. Але ж чомусь ні...
Чоловік з Кобилянська стріт почав спускатися по Вірменській (досить англіцизму). Ми нічого злого не задумували, але вирішили переконатися, що за якимось куточком чи під якимось деревом дідусь, все таки, з'їсть піцу. Тому пішли за ним. На той час я подумував про роботу шпигуном. Повернувшись додому, забив в гуглі «шпигун работа на дому зарплата в євро». Відправив резюме. Але зараз не про це.
Ми довго слідкували по п'ятам нашого об'єкта. Довго йшли, аж поки не побачили, що дідусь залазить в тролейбус, що на «руському» мості. Тобто, він аж від Кобилянської йшов до тролейбуса, щоб кудись чкурнути. А ми чим гірші, давай за дідом в тролейбус. Ми вже були подумали, що безхатченко хоче поділитися піцею зі своїми друзями по нещастю.
Доїхали ми з дідом аж до заправки, що на вулиці Московської Олімпіади (до речі, перейменувати би цю вулицю). Старий (і море) вийшов. І вийшли ми. Він нас, швидше за все, так і не помітив. Бідолаха попрямував десь між будинками, що зправа заправки. Ми гайда за ним — довершити справу до кінця. Попрямувавши, куди він, ми побачили, що дідок відкриває хвіртку і входить на подвір'я досить непоганого особняка. Крізь паркан помітили, що поруч будинку є окрема хатинка. У неї дід і зайшов. З піцею. Вийшов без неї. Але і не з'їв.
Ми вже й розчаруватися трохи встигли, оскільки дідусь, виявився не дуже то й безхатченком. Як раптом, по тій дорозі, якою ми йшли за ним, плентається якась пані. Наблизилась до нас та й каже:
— «А що це ви, хлопці, отута робите?»
А ми:
— «Та ось, вирішили пригостити безпритульного їжею, а він відніс її у свій будинок».
Вона:
— «Ну, вже будете знати, що йому нічого не треба давати».
Ми попрощалися і пішли. Плентаючись. Краями вух чуємо голос пані:
— «Ти шо, не бачив, що за тобою люди йдуть?», а дід тоді глип… на нас. І щось почав махати головою. Жінка зайшла в той особняк, а старий попрямував до хвіртки. А ми… ми пішли додому.
Історія, на жаль, не має морального висновку. Залишається невідомим чи дідуся безкорисливо прихистили там, чи він, все таки, орендує ту хижину за кошти, які назбирає за день. Ху новс (… ці англіцизми).
Пішли в піцерію, купили їх основну їжу — піцу, і рушили в пригоду.
На диво і певний дисонанс, ми довго не могли знайти безпритульних людей. Думали, що не доведеться шукати, оскільки кожного дня перед тим бачили їх чи не у кожному другому кварталі міста. Година пошуку, тим не менш, дала свої результати. Зустріли ми дідуся на вул.О.Кобилянської. То був/є старий чолов'яга, із сивою бородою і очевидними ознаками безхатченка. Один.
Він сидів на розі Вірменська та Кобилянська стріт (трохи англіцизму). Близько 5 хвилин ми з Олександром ще вагалися чи справді це «той, що не має хати». Ознаки були, але пересвідчитись вартувало. Як виявилося, він дійсно був таким.
Піца вже майже охолола, тож ми вирішили не гаяти часу. Оскільки експеримент був анонімний, то за 100 метрів від дідуся ми з Олександром розійшлися і він, як фотограф, мав виконувати роль надокучливого комара, себто «папараці». Забігаючи наперед, він з цим справився.
Я підійшов до дідуся, присів біля нього… та й мовив:
— «Добридень. Ви, мабуть, голодні і хочете їсти. Я вирішив вас пригостити. Тримайте». На що дід мені відповів:
— «Та нє, ви тримайте це собі. Я зараз не голодний»
(Я) — «Візьміть, це я спеціально вам купив. Не собі. Якщо зараз не хочете, то пізніше з'їсте».
Дід подивився на мене, посміхнувся:
— «Добре, дякую».
(Я) Встаючи - «Бувайте здорові».
Дід попрощався, махнувши рукою.
Олександр показав мені пальцем (не середнім), що все гаразд, картина зафіксована на фотоапараті.
Йдучи до товариша, я озирався, сподіваючись пересвідчитись, що дід їсть піцу. Але він так цього і не зробив. Навпаки, закрив тару, встав зі сходинки і кудись пішов. Ми з Олександром були трохи здивовані, адже думали, що ситуація розвинеться по-інакшому. Наприклад, дід з'їсть піцу на місці. Але ж чомусь ні...
Чоловік з Кобилянська стріт почав спускатися по Вірменській (досить англіцизму). Ми нічого злого не задумували, але вирішили переконатися, що за якимось куточком чи під якимось деревом дідусь, все таки, з'їсть піцу. Тому пішли за ним. На той час я подумував про роботу шпигуном. Повернувшись додому, забив в гуглі «шпигун работа на дому зарплата в євро». Відправив резюме. Але зараз не про це.
Ми довго слідкували по п'ятам нашого об'єкта. Довго йшли, аж поки не побачили, що дідусь залазить в тролейбус, що на «руському» мості. Тобто, він аж від Кобилянської йшов до тролейбуса, щоб кудись чкурнути. А ми чим гірші, давай за дідом в тролейбус. Ми вже були подумали, що безхатченко хоче поділитися піцею зі своїми друзями по нещастю.
Доїхали ми з дідом аж до заправки, що на вулиці Московської Олімпіади (до речі, перейменувати би цю вулицю). Старий (і море) вийшов. І вийшли ми. Він нас, швидше за все, так і не помітив. Бідолаха попрямував десь між будинками, що зправа заправки. Ми гайда за ним — довершити справу до кінця. Попрямувавши, куди він, ми побачили, що дідок відкриває хвіртку і входить на подвір'я досить непоганого особняка. Крізь паркан помітили, що поруч будинку є окрема хатинка. У неї дід і зайшов. З піцею. Вийшов без неї. Але і не з'їв.
Ми вже й розчаруватися трохи встигли, оскільки дідусь, виявився не дуже то й безхатченком. Як раптом, по тій дорозі, якою ми йшли за ним, плентається якась пані. Наблизилась до нас та й каже:
— «А що це ви, хлопці, отута робите?»
А ми:
— «Та ось, вирішили пригостити безпритульного їжею, а він відніс її у свій будинок».
Вона:
— «Ну, вже будете знати, що йому нічого не треба давати».
Ми попрощалися і пішли. Плентаючись. Краями вух чуємо голос пані:
— «Ти шо, не бачив, що за тобою люди йдуть?», а дід тоді глип… на нас. І щось почав махати головою. Жінка зайшла в той особняк, а старий попрямував до хвіртки. А ми… ми пішли додому.
Історія, на жаль, не має морального висновку. Залишається невідомим чи дідуся безкорисливо прихистили там, чи він, все таки, орендує ту хижину за кошти, які назбирає за день. Ху новс (… ці англіцизми).
0 коментарів