Памфлет про реформи

У даній статті автор звертає увагу шановних читачів на деякі сумнівні та тривожні суспільно-політичні факти, які стосуються кожного, хто живе в Україні.

Про «Нову поліцію».

Пройшло більше півтора року з дня початку цієї клятої війни. Після виборів Президента і парламенту у 2014 році нещасний український люд сподівався, що хоча б у цей надкризовий для держави час колишні популісти і демагоги, себто народні обранці і керівники уряду, які знову пройшли фільтр народної довіри, почнуть виконувати свої обіцянки і, перш за все, — обов’язки перед народом. Це просто. Здавалося б, візьми і зроби, що повинен за законом. Однак, ми, українська нація, — мрійники, оскільки популізм – це «клеймо», якого позбутися неможливо. Його носії постійно це підтверджують на практиці. І народна люстрація, тим паче «показова», тут, на жаль, безсила.

Люди сподівалися і надіялися на зміни, на справжні та необхідні зараз реформи, які стосувалися б, перш за все, армії, яка нарешті мала б злізти з плечей і до того бідних волонтерів та активістів і повноцінно підтримуватися державою (в теорії), а натомість ми отримали…Нову поліцію.  Я ні в якому разі не намагаюся наперед дискредитувати цю структуру, а лише наголошую на першочерговій необхідності здійснення певних реформ – тих, яких вимагає не тільки українське суспільство, але й та надзвичайно критична ситуація, яка охопила Україну та змусила усіх нас зануритись у смуток, бідність і «невпевненість у завтрашньому дні».

«Нова поліція» необхідна. Це однозначно. Адже реформи повинні торкнутися кожної сфери людської життєдіяльності, особливо, коли вони стосуються її безпеки. І, звісно, ми хочемо, щоб цей інститут нарешті почав виконувати свою основну функцію, яка виходить із самої назви – правоохоронну – тобто, охороняти право людей… Але чи правильно владою розставлені акценти щодо першості змін !? Бо після «оновлення» системи управління у 2014 році особисто я очікував побачити і відчути рішучі кроки «синів» т.зв. «Революції гідності» на шляху до відновлення, доукомплектування та модернізації наших збройних сил. Передбачаю, цього чекала більшість населення. І це стосується не поодиночної техніки, а глобальних змін у царині національної безпеки. Звісно, є певні зрушення на цьому шляху, але в умовах майже дворічної війни вони повинні на десять або більше кроків себе випереджати. Управлінці мають недосипати, недовідпочивати, недоїдати, але, якщо взяли на себе такий обов’язок, — вивести країну із цього ярма! У них не має бути вихідних, канікул і святкових днів. Народ хоче бачити, що його делегати справді роблять щось корисне для України, а не займаються виключно популізмом і корупцією.

Таким чином, вважаю, що першою реформою повинна була  бути реформа Збройних Сил України. Вона мала/має поставити жирну крапку в цій, вже здається, безкінечній і безглуздій війні. А правоохоронні органи могли почекати, або ж реформуватися одночасно. Це ж різні міністерства, різні апарати і різні бюджети. Хіба я не правий? Чому гальмуємо, панове?

Про співпрацю з «невизнаними».

У січні 2015 року 270 депутатів ВРУ у першому читанні проголосували за визнання т.зв. «ДНР» та «ЛНР» терористичними організаціями. Однак, на сьогоднішній день це рішення так і залишилося у формі законопроекту, оскільки його не прийняли як закон. Чому? — Питання до законотворців.

Не визнали терористичними організаціями, то можна співпрацювати.  

У грудні 2014 року віце-прем'єр-міністр В'ячеслав Кириленко заявив: «Безумовно, Україна має дефіцит з теплоносіями, і це не секрет. Разом з тим, сьогоднішня нарада уряду завершилася тим, що міністр енергетики просив повідомити, що проблеми з дефіцитом енергоносіїв будуть вирішені до понеділка. Принаймні, уряд над цим працює». Про це також заявляв і тодішній міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Продан: «Ніяких переговорів з бойовиками ми не ведемо і з ніякими самопроголошеними урядами не домовляємося». Вірогідно, недостатньо результативно працювали і дещо змінилися пріоритети, оскільки станом на сьогодні ми купуємо вугілля в «ДНР» та «ЛНР» до 100 тис. тонн  на місяць. І саме зараз варто пригадати слова Арсенія Яценюка, який в ефірі програми «Шустер Live», коментуючи плани закупівлі вугілля в невизнаних терористами терористів,  одного разу сказав: «Це злочин, це фінансування тероризму. Ми розуміємо, що це вугілля дешевше, але вони на ці гроші купують зброю і вбивають наших хлопців».

З цього всього випливає певний когнітивний дисонанс: влада кричить, що по той бік – терористи, хоча їх такими де-юре не визнає; уряд категорично відмовляється від купівлі вугілля в т.зв. «ДНР» і «ЛНР», що в принципі логічно, та в той же час заявляє про вимушеність таки робити це. То що там коїться? Пане прем’єр-міністре, ми дозволяємо за наші ж гроші терористам купувати зброю і нею вбивати нас же? Безглуздя.

Змінимо те, що змін не потребує.

У квітні 2015 року Президент Петро Порошенко вніс до парламенту законопроект про «Правовий режим воєнного стану». Здавалося б, в Україні фактично війна (АТО), закон реально потрібен. Все б нічого, якби такого закону ще не було. Але він був! Як на мене, у ньому все досить добре і детально було прописано. Якщо якийсь закон і потребував кардинальних  поправок і змін, то точно не цей. Та Президент, все таки, взявся його редагувати. Я не буду пояснювати, для чого, а лише проведу деякі паралелі між тим, що було, і що, в результаті, маємо зараз.

Зокрема, що стосується скасування воєнного стану, то в попередньому законі було вказано:

«Воєнний стан  на  всій  території  України  або  в окремих її місцевостях скасовується Указом Президента України за  пропозицією Ради  національної  безпеки  і  оборони  України  в  разі усунення загрози нападу чи небезпеки  державній  незалежності  України,  її територіальній  цілісності,  про  що  негайно  оголошується  через засоби масової інформації.

З пропозицією про скасування  воєнного  стану  до  Президента України може звернутися Верховна Рада України»

У нинішньому варіанті: «1.Воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після закінчення строку, на який його було введено.

2. До закінчення строку, на який було введено воєнний стан, та за умови усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності Президент України може прийняти указ про скасування воєнного стану на всій території України або в окремих її місцевостях, про що має бути негайно оголошено через засоби масової інформації»

Як на мене, то попередній закон у цьому контексті був більш демократичним і давав можливість впливати на припинення/скасування воєнного стану не тільки Президенту, але й іншим владним інститутам. Наразі маємо монопольність глави держави у даному праві. Насторожує.

Крім цього, дуже цікавим доповненням нового закону стало те, що Президент до списку «заборон в умовах воєнного стану», що стосується скупчення людей,  додав проведення акцій і масових зібрань (ст.19), хоча перша версія забороняла тільки страйки (ст.19). Це продукує думку, що в умовах воєнного стану люди не матимуть права на будь-яке волевиявлення, адже вибори, в принципі, не дозволено проводити, референдуми так само. Залишалися  акції та зібрання, і ті вже заборонили. Тобто, це могла би бути, для прикладу, акція незгоди чи протесту декількох людей. Але ж ні. Законом заборонено. Я б не хвилювався, якщо б вислів Михайла Грушевського «Україною керують ті, кому Вона не потрібна» був неправдою…А так, є підстави, оскільки в таких умовах ми будемо абсолютно безправні, а, відповідно – беззахисні.

Президент України порушив ЗУ «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку»?

Буду вкрай лаконічним. Вже впродовж півтора року в Україні триває часткова мобілізація (буцімто закінчилась у серпні 2015 р.). Законодавчою основою цього процесу є, звісно, Конституція України, ЗУ «Про мобілізацію і мобілізаційну підготовку» та відповідний указ Президента. Так от, в Законі (розділ 2, ст.4, п.3), який я щойно назвав, чітко прописано: «Часткова    мобілізація   може   проводитися   в   окремих місцевостях  держави,   а   також   стосуватися   певної   частини національної  економіки,  Збройних  Сил України,  інших військових формувань, Оперативно-рятувальної   служби  цивільного  захисту,  підприємств, установ і організацій». Критики мого допису скажуть: «Так, але ти читав пункт 5 розділу 2 статті 4 цього Закону, який сповіщає нам, що «…вид,  обсяги,  порядок  і  строк  проведення   мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення»? А я відповім, –  «Так». Ба більше скажу. Це абсолютно не дозволяє пану Президенту порушувати Закон України, оскільки його рішення не повинні суперечити Основному та додатковим Законам нашої держави. А це, зокрема, зроблено Указом «Про часткову  мобілізацію», яким Президент пропонує: «Мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва».

Хіба 24 області і м. Київ –  це «окремі місцевості нашої держави»? Якщо в ЗУ «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» вказано, що часткова    мобілізація   може   проводитися   в   окремих місцевостях  держави, то чому вона проводиться по всій території України? Дивно. Питання для роздумів.