Війна Росії проти України: ймовірний сценарій вирішення (публіцистична аналітика)

Стаття написана в грудні 2014 року для українсько-німецького конкурсу.

У цей складний для України час ми повинні змінити самі себе, нашу свідомість, менталітет, зовнішньополітичне ставлення до нашої держави раз і назавжди. Як би не складалися політичні реалії, ми мусимо зробити продумані висновки і продовжити будувати власну країну на засадах представницької демократії, ринкового лібералізму та внутрішньої толерантності до представників різних національностей, включаючи російську. Адже не слід забувати, що фактично всі історичні війни, міжусобні внутрішні чвари починалися аж ніяк не простим народом (за виключенням революцій, бунтів і повстань), а політиками-бізнесменами, яким це було вигідно. Тому простих людей у подібному не слід винити, за винятком тих, хто сьогодні підтримує агресивну політику кремлівської хунти. Виходячи з таких міркувань, нам потрібно будувати абсолютно нові взаємовідносини не тільки з теперішнім ворогом, але й із іншими країнами.

Війна з шовіністичною Росією, економічна криза, інфляція, анексія АР Крим, заворушення в різних областях щодо корупційності і бездіяльності влади, знецінення гривні та інше – все це змушує задуматися над подальшим майбутнім України та її існуванням між Західним світом і Російською Федерацією. Як би ми не прагнули, але остання постійно буде нашим сусідом і ми мусимо з цим фактом змиритися та будувати нову політику, яка буде вигідною або хоча б нешкідливою для обох сторін та сусідів. Враховуючи всю складність і непередбачуваність війни на Сході України та ситуацію з анексією Криму, пропоную один із можливих шляхів вирішення даного конфлікту/війни Російської Федерації проти нашої держави.

Захопивши в лютому 2014 року АР Крим, Російська Федерація моментально зазнала критики як з боку України, що було цілком зрозумілим явищем, так і з боку провідних країн світу, що репрезентувалося політико-економічними санкціями. Будучи наївно самовпевненою та «самодостатньою» країною, Росія відтоді і до сьогодення запевняє весь світ, що «просто допомогла кримському російському народу самовизначитися…»  і прийняла його у свої обійми, аби останній жив на достойному рівні життя. Відчайдушні російські кримчани, даючи інтерв’ю різним ЗМІ, проводячи мітинги і зібрання, також починали із тієї ж риторики, що й Кремль, буцімто, «ми хочемо бути з Росією, майданівці хочуть до ЄС, а нас не запитали…» і т.д. Тобто, були переконані, що «не чує Київ, почує Москва». Багато кримчан дуже тішилися, що нарешті вони об’єдналися з Росією. Така ейфорія, як на мене, цілком очевидна, адже на півострові проживає близько півтора мільйона росіян, а загальна кількість населення – 2,5 млн осіб. Тобто, найбільше там саме етнічних росіян. Та минув тиждень-другий і в Криму почали думати про літній туристичний і відпочинковий сезон. Адже саме вони приносили більшу частину прибутку тамтешнім жителям, які працювали у даних сферах. Тепер і спеціалістом не треба бути, щоб здогадатися, що туди більше ніхто не поїде відпочивати, враховуючи військове вторгнення РФ на територію півострова. Отож, романтизм росіян пройшов і почалося літо.

Внаслідок цих всіх подій було зірвано як курортний сезон, так і посівний. Крим втратив 2,2 млрд. доларів. Однак, не лише це спіткало романтиків-окупантів. За загальною інформацією, на сьогоднішній день закрито більше 260 відділень Приватбанку, а це приблизно 2700 робочих місць, 32 відділення банку «Райффайзен» (до 500 роб.місць), аеропорт Бельбек обмежив міжнародні рейси, заклади Макдональдс припинили свою роботу та ще багато різних фірм, які закрили свої відділення і офіси в Криму через військову ситуацію та політику псевдо-влади півострова і Росії. А це, відповідно, серйозні економічні втрати. Наобіцявши високі гори зарплат, пенсій та соціальних виплат, РФ, мабуть, усвідомлювала, що також потрібно буде вкладати шалені кошти на відбудову інфраструктури Криму. Однак, вона не передбачила одного – яким чином це зробити, якщо фактично всю електроенергію півострів отримує від України, окрім 14%, які виробляють на Кримській ТЕЦ; в Криму відсутні власні джерела прісної води (вона надходить із континентальної України); будучи основним телекомунікаційним засобом зв’язку, «Укртелеком» повністю припинив свою діяльність на півострові. І ще багато обмежень, і ще більше прикрих моментів для жителів Криму. Це не було враховано в планах Кремля.

Однак, хитромудра загарбницько-шовіністська Росія замість того, щоб вкладати власні кошти на розбудову півострова, вирішила по-іншому позбутися наявних проблем – вона почала військову агресію на Сході України. За офіційною версією терористів вони борються за якісь права і достеменно пояснити не можуть, за які саме. Російська держава, в обличчі Путіна, заявляє, що ніякого стосунку до подій, що відбуваються на Сході нашої держави, не має. Хоча це очевидна брехня. Та міжнародним правом, на жаль, хоча б якоїсь відповідальності за брехню, не передбачено. Що стосується реальних мотивів, через які РФ руками власних спецагентів та терористів почала окупацію та військові дії на Донбасі, то основним з них, думаю, є потреба сухопутного зв’язку з Кримом, адже Росію із останнім розділяє Керченська протока, найвужче місце якої становить близько 5 км (між РФ і Кримом). Ідея з будуванням моста через протоку провалилася через відсутність реальних інвесторів. Навіть найближчі соратники В.Путіна відмовилися від вкладання грошей у цей проект через боязнь «підірвати» свою репутацію (мова йде, зокрема, про компанію «Стройтрансгаз», власником якої є мільярдер Геннадій Тимченко). Натомість влада Росії вирішила у 2015 році випустити інфраструктурні облігації зі збору коштів на побудову моста. Але навряд чи прості російські громадяни, які вже на собі відчувають економічну кризу, готові платити зі своїх кишень. Якщо це буде здійснюватися примусово, то передбачаю, що ймовірні масові протести неминучі. Такий настрій у росіян вже помітний. Тому необхідна була інша можливість забезпечити обіцяну яскраву життєдіяльність півострова. Реалізацію цього, на мій погляд, Росія побачила через захоплення і привласнення Східної України: буцімто провівши «демократичні» референдуми, утворивши ДНР і ЛНР, які в перспективі можуть оголосити про приєднання до РФ, а остання, у свою чергу, звісно, не відмовиться, як це було з Кримом. Таким чином, Кремль, за його ж планами, може отримати сухопутний доступ до Криму та й всі корисні ресурси Донбасу. Людський фактор, у даному випадку, відіграє тільки роль засобу для досягнення поставленої мети, а обіцянки з боку РФ про краще життя з ними – роль маніпулятивних технологій. Тому говорити про захист російськомовного населення як про причину всієї цієї затії – це все одно, що брехати в очі, знаючи, що то неправда.

Як далі могли б розвиватися події у війні Росії проти України?

Найголовніше завдання для нас  – це не дати противнику прорватися в глиб України, утримувати позиції і відтісняти терористів в бік РФ, звідки, власне, вони і прийшли. Потуги в української армії для цього є. Навіть не віриться, що кількасот тисячна наша армія не здатна подолати декілька тисяч терористів. Однак, для такої поведінки на полі бою потрібна також політична воля військового керівництва країни. Якщо ми втратимо позиції і дозволимо противнику пройти далі, то про майбутні вигідні переговори можна забути. А вони полягають у тому, щоб, загнавши терористів в глухий вузький кут, не дати їм пробити шлях до тих територій, які сухопутно з’єднуються із Кримом. До них, зокрема, належать міста Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь і Генічевськ. Це ті точки на карті України, які, на мій погляд, є ключовими для терористів. Адже їх захоплення дасть можливість вийти безпосередньо на сухий зв’язок із півостровом. Якщо вони цієї цілі досягнуть, то, гадаю, на цьому і закінчиться вся «терористична» російська операція. Згадаймо лише розвиток подій на Сході України, і з яких міст почалися терористичні дії – зі Слов’янська, Артемівська, Краматорська і Тореза. Якщо уважно поглянути на адміністративну  карту нашої держави, то можна помітити, що ці міста знаходяться у вертикальному порядку, починаючи від північного Слов’янська, закінчуючи південним Торезом. Це свідчить про рух терористів до Півдня України, де знаходиться окупована АР Крим. Пробивши шлях до нього, РФ максимально зекономить на всьому, більше того, виграє у всіх розуміннях. Достатньо того, що отримає величезний центр вугільної промисловості, чорної і кольорової металургії України, площа якого 60 тис км² – Донбас. Також зникне потреба у будуванні моста через Керченську протоку, матиме вихід до Азовського моря з півночі тощо.  

Окрім захисту вище названих міст, особливу оборонну увагу потрібно також звернути на Херсонську та Миколаївську області, адже саме на цих територіях концентруються Дніпровський прісноводний, Дніпровсько-Бузький лимани та Каховське водосховище, яке створене греблею Каховської ГЕС і постачає до 85% прісної води на територію окупованого Криму. Тобто, вкрай важливі стратегічні точки для окупанта, а для України – тим паче. Згідно із офіційними даними, щороку на півострів подавали понад 1,5 млрд м куб. дніпровської води. А заяви глави уряду РФ Д.Медвєдєва про те, що Крим обійдеться без української води і в разі потреби вони збудують водопрвід з території Кубані, подібні на маячню сивої кобили або ж на порожні обіцянки, які, по-перше, не вигідні самій Росії, оскільки відстань від Кубані до Керчу сягає більше 700 км і такої довжини водопровід коштуватиме в рази більше, ніж побудова моста; по-друге, подібний проект неможливо реалізувати за один рік, а води потрібно вже.

Виходячи із цієї ситуації, Україні потрібно вести дуже обережну, виважену і правильну політику, щоб перемогти у війні Росії проти України. Маючи під своїм контролем електроенергію Криму та водопостачання до нього, зберігаючи нинішню цілісність країни, українська дипломатія своїм професіоналізмом на чергових переговорах із Росією може вдатися до неочікуваного для останньої маневру – запропонувати російській стороні умову: «ми продовжуватимемо постачати електроенергію та воду на півострів за попередніми цінами без збоїв, а ви відводите своїх найманців-терористів на батьківщину». Формат перемовин має передбачити не з’їзд делегатів, а безпосередньо глав держав, зокрема України, США, Великобританії та Росії – країн-підписантів Будапештського меморандуму. Нехай прозвітують одна перед одною щодо виконання домовленостей. Коли відбудеться така зустріч, тоді можна говорити про її серйозність. В іншому випадку – це відтягування часу для «чогось». Лобізм та неформальне спілкування відіграють важливу роль на перемовинах такого рівня. Ймовірність згоди на цю пропозицію, передбачаю, могла би бути висока. Зумовлено це тим, що вже сьогодні в Росії починаються одиночні, а скоро будуть і масові, протести проти політики Путіна, зокрема через приєднання Криму. І «кремль» це розуміє. Також очевидною є ситуація із зближенням Білорусі та Казахстану з Україною у сфері військово-економічного співробітництва, що серйозно послаблює роль Кремля на міжнародній арені та і всередині російської держави. Тому остання може погодитися на такі умови, сподіваючись вкотре обдурити Україну, буцімто,  «ми спочатку підпишемо таку угоду, а потім, через деякий час, продовжимо терористичні дії, заявляючи, що то не російські військові, а прості донбаські люди..», аби завершити процес захоплення Донбасу. Вигідна для них угода. Але не менше і для України: поки триватиме той час «перепочинку» для російських спецагентів після підписання угоди, ми маємо шанс відновити контроль над тероризованими територіями та зміцнити оборонну сферу, накопичити потужний збройний арсенал та покращити кордон з РФ, демаркуваши його до кінця. Все це можливо, але без політичної волі української влади та її професіоналізму нам не обійтися.

Подібний план розвитку подій вигідний не тільки для конфліктуючих сторін, але і для сусідів та світової спільноти загалом. Адже достатньо того, що вже не буде збройного протистояння у серці Європи. Стосунки України з ЄС поглибляться ще більше, а Росія буде ізгоєм на міжнародній арені, поки там не буде повалений «режим Путіна» і поки не сформується демократична влада. Однак, за будь-яких політичних умов торгівельні відносини між Україною і Російською Федерацією продовжуватимуться через взаємозалежні фактори у різних сферах. З часом наша держава знайде інші ринки збуту своїх товарів, покращивши якість виробництва та інші джерела отримання газу. Але для цього потрібні реформи. Поки що достатньо буде припинити війну і встановити мир. А Російську Федерацію, однозначно, чекає або розпад, або переформатування устрою.