Підозріла політика української влади в умовах фактичної війни: критичний аналіз тривожних подій

Війна із російськими сепаратистами триває майже рік, але відчутних зрушень, окрім ворогів, ніхто не відчуває. Особливо українське суспільство. А хороших прогнозів мало. І це лякає найбільше, адже, за словами тодішнього ще кандидата в президенти пана Порошенка, ми мали закінчити війну за тиждень, максимум за два. А вона триває чуть більше — на 44 тижні.

Одразу після обрання президентом, Порошенко пообіцяв продати свою корпорацію Roshen. Але й дотепер цього не зробив. Мало того, поки триває війна із РФ, президент наживлюється за її рахунок, утримуючи там одну із своїх фабрик. Звісно, було б добре, аби всі зароблені гроші йшли на озброєння української армії. Тоді б до нього не було претензій. Він був би навіть певним героєм. Але ж цього немає. Ніяк не в'яжеться: війна з Росією, а Президент України отримує прибуток з фабрики, яка успішно діє у агресора (санкції на неї були накладені лише на два тижні вересня і все). Гроші в кишеню, а українські солдати та мирні жителі гинуть. Якесь ноу-хау. 

Тому виникає дуже багато незрозумілих ситуацій, в основному, для простих людей, бо політикани, які в «системі», переконаний, і так про все знають.

Через це хочу висвітлити і проаналізувати, зокрема, декілька тривожних моментів.

1. Про волонтерство під час війни. 

Це явище зовсім не є новим для тих людей, які займаються суспільно-політичними чи благодійними справами. Однак, у 2014 році воно стало вкрай популярним і навіть дещо політизованим. Однозначно оцінюю його позитивно. Люди згуртовуються задля благої справи. Та беруть мене сумніви, що волонтерство під час війни, ні в якому разі не засуджуючи його, є доброю ознакою держави як такої. Адже у нашому випадку люди почали об'єднуватися, аби допомогти українським солдатам вижити на полі бою, відправляючи їм то одяг, то їжу, то гроші на зброю. Уже багато фото-жаб з'явилося, які демонструють готовність солдатів «до і після волонтерів». Таким чином, масове волонтерство — це, з одного боку, прояв єдності української нації, з іншого — факт неспроможності держави відповідати на проблемні виклики суспільства. Хоча їх, однозначно, можна було б передбачити. В Україні ж функціонує більше ніж достатньо державних органів, відомств, служб, які мали б цим займатися. Зокрема, Кабмін, комітети ВРУ, Міністерство оборони, Генштаб України, департаменти РНБО, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство соціальної політики, державні адміністрації тощо. У свою чергу, вони фінансуються мільйонними цифрами з державного бюджету, який наповнюємо ми з вами. Але побачивши, що державний апарат нездатний оперативно реагувати на проблеми армії, люди безпосередньо самі взялися за допомогу українському війську. Опісля перемоги, в яку я не перестаю вірити, нам однозначно слід зайнятися ревізією цих органів, які отримують шалені бюджети з наших кишень, а діють шалено неефективно. Дивна колізія.

2. Про нові податки, міжнародні кредити і акцію «Підтримай українську армію».

На початку 2014 р. Яценюк заявив, що Україна на межі дефолту і він очолив уряд-камікадзе. Відтоді почали зичити у міжнародних донорів(МВФ, ЄБРР, окремі країни). Не всі погоджувалися одразу давати гроші, але потім пішло-поїхало. Станом на сьогоднішній день Україна, себто ми з вами, маємо зовнішній борг 1 трлн. грн. Тільки вдумайтеся. Це шалена сума, яка сягає більше двох бюджетів України на 2015 рік. Коли влада заявляє про міжнародну допомогу, то часто забуває казати, що це кредити. І отримані кошти доведеться віддавати саме українському люду — шляхом «скорочення кількості податків, але збільшення суми данини за рахунок нових». Хитро. Політики ж приходять і йдуть. А потім ті, що прийшли на зміну старим, звинувачують в усьому останніх. І знову кругообіг повторюється. А платять прості люди.

Щодо податків. Прийняли зміни до податкового кодексу. Як виявилося, дуже багато додано нового: будуть стягувати податки з великих квартир і будинків, запровадять нові мита на ввізні автомобілі, збільшаться податки на зарплату і пенсію.

У серпні 2014 урядом було запроваджено 1,5 % воєнний податок, який мав діяти до 1 січня 2015 року. Але не тут то було. Його продовжили і на весь 2015 рік. Відповідно, всі працюючі громадяни України сплачують «тимчасовий» податок, сума якого становить 1,5 грн. з кожної сотні зарплати.  За оцінками Міністерства фінансів України, введення військового збору «дозволить акумулювати 2,9 млрд грн для забезпечення фінансування оборони». Це плани на 2015 р. Тому можна зробити висновок, що із серпня 2014 і до сьогодні, однозначно, назбиралася половина цієї суми — як мінімум, 1,4 млрд. грн. Мало того, пам’ятаємо початок акції «Допоможи/підтримай армію». Так от, станом на 30 грудня 2014 р. в рамках програми «Підтримай Українську армію» на рахунки Міністерства оборони України в якості допомоги Збройним Силам України від юридичних і фізичних осіб надійшло 153 млн. 208 тис. гривень. Крім цього, знаємо всі, що інсує дуже багато благодійних фондів, які організовують збір грошей на армію; цим займаються і громадські організації, і активісти, і цервки, і органи місцевої влади, і безпосередньо можновладці із власних кишень дають непогані суми. Тобто, ситуація із пожертвами не вкрай складна, ба навпаки. Навіть саме Міноборони нормально стоїть на ногах: бюджет на 2015 р. –  44 млрд. грн. Як на мене, виходить досить солідна сума. І з людською допомогою все у нас нормально. Люди добрі. Але 1 трлн. грн. треба колись віддати...

3. Про утримку Донецького аеропорту і нєжданчік у Маріуполі. 
Немає сенсу розказувати всю історію протистоянь в Донецькому аеропорті, тому лише по суті. Тримали наші солдати там оборону242 дні. Загинули десятки, а може і сотні українських вояків. В Генштабі постійно стверджували, що необхідно утримувати позиції, бо то важливий стратегічний об'єкт. А вже декілька днів назад аеропорт було фактично здано (22 січня). Є різні версії, які пояснують неефективність відданих наказів, змодельованих планів тощо. Але факт є фактом — здали. І в результаті понад 20 українців потрапили у полон до сепаратюг, більше 50  - поранені. І це офіційні дані (самі розумієте, до чого веду). Мав би можливість поговорити із паном Президентом чи керівником Генштабу, чи секретарем РНБО, то запитав би "...знаючи, що у районі Донецького аеропорту критична ситуація і можлива потужна атака сепаратистів, розуміючи, що у них технічних сил більше і наші можуть зазнати поразки, пам'ятаючи свої ганебні промахи, які спричинили Іловайський котел, чому жодної допомоги українським воякам заздалегідь не було надано?! Ну ж знали, що вони там у пастці, то чому не відправили підкріплення? ".
 
Та не обійшлося і без іншої незрозумілої мені поведінки військового керівництва. Терористи-сепаратисти неодноразово лякали нас, що підуть штурмом на Маріуполь. Таку заяву вони зробили ще 21 січня, а атакували Маріуполь — 24 січня.  Це ж логічно, що не були жарти. Ці слова потрібно було взяти до уваги ще до можливої атаки і зробити все, аби завадити її здійснити. Для чого ж у нас є розвідка і ЗСУ, і СБУ, і різних спецпідрозділів МВС тощо!? Це їхня робота — у тому числі, прогнозувати у критичні, як зараз, моменти, куди ворог може просуватися. Подія сталася, а «вельмишановні професіонали» (диванні генерали) розводять руками. Трагедії у Маріуполі можна було оминути, як мінімум евакуювавши людей із прилеглої до Донецька території на більш безпечну. За цю та інші ганебні ситуації відповідаоють конкретні інституції. Відповідно до ЗУ «Про основи національної безпеки України» суб'єктами забезпечення національної безпеки є: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Ніякого виправдання не можу знайти, аби пояснити, як така кількість державних інститутів, а ще більша їх працівників, не змогла передбачити напад/атаку терористів-сепаратистів на Маріуполь.
Це ж було очевидно навіть для неспеціалістів з нацбезпеки. Загинули ні в чому невинні, мирні жителі (діти, жінки, літнього віку люди). Ганьба військовому керівництву країни.

Для мене не буде дивним, якщо через пару тижнів, звісно, не дай Боже, але Генштаб буде розводити руками, коли українські солдати потраплять у новий вже Дебальцевський котел або, коли сепаратюги прориватимуться через Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь, Генічеськ. Погляньте уважно на карту України. Цей маршрут їм забезпечить сухопутний вихід до АР Крим. 


Підозріло все це. Щось не так, однозначно.  

2 коментарі

Елена Огородова
На счёт волонтёров — сначала написала свой блог, а потом прочла Ваши мысли по этому поводу)) "… у мене сумніви, що волонтерство під час війни, ні в якому разі не засуджуючи його, є доброю ознакою держави як такої..." Полагаю, так думают очень многие.
Омелян Тарнавський
Та взагалі, мені здається, зараз період кризи держави як суспільного інституту.., на противагу якому давненько вже почало розвиватися громадянське суспільство, частиною якого є безпосередньо «активісти, волонтери» та ін., а держава це як сухий бюрократичний апарат.

але в умовах війни він мусив себе виправдати, однак...:(
Солідарний і з Вашим дописом.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте